ЗАХИСТИТИ УКРАЇНУ В СОБІ
25 грудня, на схилку старого року, я мала нагоду заохотити вітальним словом студентів-учасників харківського обласного етапу Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Конкурсантів прийняв у своїх стінах Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна.
За ліком цьогорічний конкурс – одинадцятий; однак від аналогічних конкурсів попередніх років його відрізняє одна дивна особливість: цьогоріч уперше Міністерство освіти і науки України не виявило організаторської ініціативи. Ураховуючи загальну хворобливу ситуацію в гуманітарній політиці – факт кричущий. Це не службове недбальство. Це – ще один епізод злочинного поневаження всього українського в Україні.
Відчуття театру абсурду не полишає. Ходять чутки, що в одному з районів Харківщини – Лозівському – чиновники-освітяни не тільки не підтримали конкурсу, а навіть шпетили шкільних учителів за «недоречні ініціативи»!
Та попри все – здається, маємо привід для оптимізму, і то неабиякий. Конкурс таки відбувся – виключно завдяки ентузіазмові викладачів, учнів і студентів. А добра воля важить незмірно більше, ніж простий послух вищим інстанціям, чи не так?
– На ініціативу викладачів студенти відгукнулися добровільно, – наголошує проф. Володимир Калашник, завідувач кафедри української мови ХНУ. – І самі викладачі погодилися бути в журі, цілий день провели зі своїми підопічними. Звісно, про жодну матеріальну винагороду не йшлося. Атмосфера панувала щира й піднесена. Наче всі причетні відчували, що роблять добру справу.
У Харкові участь у студентському етапі взяли представники 13 вишів. Знання мови демонстрували 52 учасники, яких традиційно поділили на філологів-україністів та решту. Переможницею серед україністів стала студентка філфаку ХНУ Олександра Чорна. Серед неукраїністів перше місце присуджено Тамарі Чаукіній (факультет іноземних мов ХНУ), друге – представниці Харківського гуманітарно-педагогічного інституту Вірі Пустоваловій; призером став також Андрій Кордюк, другокурсник фізико-математичного факультету Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Окремо змагалися курсанти; перемогу виборов Максим Балаклеєнко з Харківського національного технічного університету «ХПІ».
А мені, коли я бачила перед собою милі, зосереджені обличчя студентів, хотілося сказати їм, що сьогодні всі вони – трохи переможці. Іти проти несприятливої кон’юнктури, утверджувати своє не завдяки, а всупереч, долати інертність суспільства – це ще не подвиг, але вже – вчинок. Хотілося сказати ставним, підібраним курсантам в одностроях: перш ніж захищати Україну від ворогів внутрішніх і зовнішніх, ми всі маємо захистити Україну в собі. Певна річ, нас домежно обурює цинізм владоможних покручів, які в нормальній країні просто не були б допущені до державного керма. Однак левова частка відповідальності за теперішнє й майбутнє українського в Україні лежить на нас самих. З усвідомлення цього починається самоповага – національна і людська. Якщо кожен з нас пам’ятатиме про це – жодна антиукраїнська влада нічого нам не вдіє. Кебети в неї не вистачить.
Ходяче прислів’я твердить: хто хоче домогтися свого – шукає можливостей, хто не хоче – шукає виправдань. Це розуміє молодий математик Андрій Кордюк, який у конкурсному творі написав: «Коли людина каже, що їй погано жити, то слід спитати: а що ця людина сама зробила для того, аби поліпшити своє життя? І чи зробила взагалі?».
Від нас, від нас самих залежить, бути нам чи не бути. Тож і питати кожен має перш за все із себе самого; це стосується і кожної особистої долі, і долі колективної, національної.
Отже, що ми можемо зробити?
Наш сьогоднішній вибір – безвідносно до того, у Харкові ми живемо чи у Львові, – просто спілкуватися українською. Не нарочито, не напоказ, а красиво, легко і невимушено. Із колегами, друзями та рідними. На корпоративній вечірці, на пошті, у супермаркеті, на вулиці. Не ніяковіючи, коли нас перепитують. Це неважко. Це не привід для комплексів. Це – природно. Як дихати. Як співати. Як любити.
Ми говоримо українською не тому, що «так треба», не тому, що прагнемо чиїхось похвал. Сьогодні це диктує нам інстинкт самозбереження. Адже зрікатися своєї ідентичності – не аморально. Гірше. Це – протиприродно. Це означає власноруч перекреслити власне майбутнє – культурне, політичне, будь-яке. Нація, яка зрікається себе, не має голосу в історії. Вона втрачає здатність породжувати смисли, відтворювати свій культурний код. Вона більше не має права зватися нацією; навіть продовжуючи своє фізичне існування, вона вироджується в безлику, безіменну біомасу.
Скажете – каскад гучних банальностей? Що ж, і прописні істини потребують, щоб їх часом нагадували, зронив колись Рильський. Національний організм – у комі. Далебі, коли треба привести «пацієнта» до тями – стануть у пригоді й невигадливі ліки. Аби вони були ефективними.
До речі, двома тижнями раніше в тому самому ХНУ мала відбутися зустріч із філологом Іриною Фаріон, яка привезла до Харкова книжку «Криниця для спраглих» – збірку афоризмів видатного українського кінорежисера та оператора Юрія Іллєнка, покійного нині. В останню мить ректор, дочитавшись в афіші, що Ірина Фаріон є членкинею Всеукраїнського об’єднання «Свобода», заборонив зустріч на території університету… Добувши-таки для себе цю книжку, я відшукала в ній містку сентенцію митця, під якою не гріх підписатися нам усім: «Врятуймо мову – мова врятує нас!»
…Врятуймо себе.
Люцина Хворост
Українська сторінка 