Відкриття нової постійної експозиції
«Григорій Сковорода. Мандрівка за щастям» у Харківському Літературному музеї.
«Воістину, моя самотність відкрила мені небо!»
Мандрівка стежиною життя у кожного своя. Але іноді трапляється, що ці стежки торкаються, перетинаються і поруч йдуть далі. Бо відкривається щось спільне, щось нероздільне, велике та духовне, що допомагає нам пізнати сенс свого й чужого буття. Адже завдяки цьому ми намагаємось жити, не схиляти голову у скрутному становищі та розуміти, наскільки багатогранний цей дивовижний світ. Зміст людського існування – подвиг самопізнання.
Сучасне суспільство закріпило не зовсім вірні стереотипи щодо філософів та філософії. У підсвідомості багатьох філософія уявляється як надскладна та незрозуміла наука, а філософ виникає в образі книжного хробака або кабінетного щура. Можливо, у сьогоднішньому динамічному та жорсткому світі це й виправдано. Але насправді, у далекі минулі часи філософія була, так би мовити, дуже витонченою та естетичною. Філософи не відгороджувались від людей, не замикались у собі, а все йшли пізнанням до Істини. Саме такою людиною був Григорій Савич Сковорода – справжній філософ-мандрівник.
Основою свого вчення Сковорода вважав олександрійську школу філософів, а також спирався на Сенеку та Марка Аврелія. Світ, як він вважав, будується з трьох частин: макрокосму (Всесвіт), мікрокосму (людина) і окремої «символічної реальності», що ідеально пов’язує їх між собою. Окрім цього, кожна з цих частин поділяється ще на божественну та тілесну натури. І недаремно реальність, що зв’язує світи, він називав «символічною», бо під «символами» він розумів священні тексти, а саме Біблію. Значну увагу у своїй філософії Сковорода приділяв християнській традиції. Схоже навіть, що він зумів дуже ідеально та гармонійно втілити у своєму вченні найвизначніші риси давньогрецьких філософських течій (платонізму, стоїцизму, пантеїзму) та християнської моралі. Бо християнство – воно вище за будь-яку філософію, це ї є буття, це саме пізнання Бога, про що Сковорода висловлювався так:
«…Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самому собі, то годі й шукати Його в світі… Вірити в Бога не значить вірити в його існування, а значить віддатися Йому та жити за Його законом».
Таким чином, саме Григорія Сковороду вважають засновником філософії як науки у наших краях, саме з нього почалася релігійна філософія, формування справжньої школи мислителів, які не рівнялися на своїх європейських колег, а йшли, мандрували своїм шляхом.
Якщо продовжувати цю тему, то можна дійти до висновку, що філософія Сковороди не була навіть філософією як такою. Це було щось набагато більше, щось більш всеохоплююче. Здається, що Григорій Савич намагався торкнутися своїм сильним та могутнім словом різних сторін людського життя. Його висловлювання стосуються не тільки абстрактних думок, пізнання істини, а й земного існування, роботи, освіти, любові, дружби. Він не просто сповідував ідеї – він вчив людей моралі та добру, вчив своїми вчинками та способом життя. Його думки, його вірші – це озвучені думки простих людей. Він не боявся йти наперекір долі, не боявся говорити те, що думає, не боявся новаторства, він був такою людиною, що пізнала самого себе. Ймовірно, він навіть і не підозрював, що його власну місію можна порівняти з пророцькою. Таких людей дуже мало, але їхнє слово та діло варті цілого життя.
«Коли зерно добре, добрими насолоджуєшся плодами»
Григорій Сковорода залишив по собі великий спадок у вигляді рукописів, друкованих філософських творів (які за життя Митця майже не видавалися) та збірок віршів. І ось нарешті у нашому рідному місті, центрі Слобідської України (яку Сковорода називав «землею Нагірною»), завдяки зусиллям чотирьох відданих своїй справі ентузіастів: Тетяни Пилипчук, Ольги Бондар, Катерини Ткаченко та Анни Соколової – була організована музейна експозиція, присвячена великому філософу. Розташувалася вона у Харківському Літературному музеї (вулиця Фрунзе, 6)
Тетяна Пилипчук Ольга Бондар
Катерина Ткаченко Анна Соколова
Сама виставка представляє відтворені рукописи та документи Митця, які нині зберігаються у Відділі рукописів київського Національного інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка і ще не виставлялися привселюдно. Але вона не схожа на звичайний музей. Коли заходиш у приміщення, то наче потрапляєш у якийсь дивовижний світ, де відчуваєш подих часу, чуєш та бачиш слово Митця.
Так воно і є: інтер’єри музею мають спеціальне тематичне оформлення, що неможливо відокремити від експозиції. Авторство такого проекту належить Анні Соколовій, а його втілення стало можливим завдяки картинам Катерини Ткаченко. Ці обидві безумовно талановиті дівчини є випускницями Харківського художнього училища. Катерина Ткаченко закінчила також Харківську академію дизайну та мистецтв за спеціалізацією «монументальний живопис» і є членом Молодіжної спілки художників України, приймала участь у багатьох виставках та художніх фестивалях.
Щодо оформлення музею треба сказати окремо. Внутрішній вигляд поцілений налаштувати відвідувача на сприйняття філософії Митця, визначення змісту та значення експонатів через різноманітні символи, розписи та художні образи.
Одразу ж після входу ми бачимо путівник, що дає визначення цьому світу, що знаходиться поза часом, ї у якому ми зараз перебуваємо. Напис каже: «Виставка «Григорій Сковорода: Мандрівка за щастям» – це спроба міркуваннями філософа відтворити шлях людини до щастя». І вирушаємо у подорож.
«Серце тоді насичується, коли освічується»
«Святість життя полягає в робленні добра людям», – казав Григорій Сковорода. Не можна уявити людини без Бога, без віри, без того, хто з небес зберігає наше мирське життя. Звертаючись до Бога, ми святим Його ім’я, ми шукаємо благословення наших нових починань. «Ця невидима натура, чи Бог, все живе пронизує і підтримує, скрізь завжди є, була і буде!»
За словами отця Василія (настоятеля Свято-Дмитрієвського храму Української Автокефальної Православної церкви), що був запрошений на церемонію освячення експозиції, «…ця виставка допоможе відвідувачеві відкрити у Сковороді християнина, зрілого свідомого християнина, який вміє дивуватися величчю творіння, відкривати мудрість Творця, православного християнина, який будує своє життя…». Святий отець також зазначив, що «…хочеться побажати всім нам, щоб, відкриваючи цю Особистість, ми змогли зазирнути у свою душу, побачити там скарби, непомітні раніше за присмаком життєвих турбот».
отець Василій
Тетяна Пилипчук, автор концепції цього музею, провела першу своєрідну екскурсію в його історії. Першою кімнатою, до якої ми зайшли, був Сад філософів. Ця кімната вразила своїм спокоєм і, в той же час, напруженістю думок. Сам інтер’єр штовхає на роздуми. І недарма ще античні філософи проводили свої лекції саме у садах. А у творах Сковороди герої збираються у ранковому саду. Тут стає можливим роздивитися (або ж зробити хоча б перший крок до цього) сутність буття. На стінах зображені зимові пейзажі в українських містах та селах. Серед степу височіють дерева… Ось високі міські будівлі, ось хатинки, ось храми, чотириглавий кам’яний і малесенький дерев’яний на пагорбі (ну просто як ті самі «дерев’яні церкви Русі» на картині Левітана). І ось найголовніше – народження дитини, нового життя, яке оберігається ангелами-хранителями… Народжується в світі людина – земний творець добра, новонароджений живий вогонь!
Посеред кімнати і аж до самої стелі знаходиться імпровізоване дерево. Воно на вигляд грубе, сіре, непривітне. Але замість листя на ньому… цитати Митця! Ось так, те що виросло із зерняток пізнання Істини на цій землі, тепер належить людям. «…Треба тільки знати, хто і для чого народжений… Краще бути кішкою, аніж з віслюковою натурою левом!» Головні слова тут «Nosce te ipsum!» («Пізнай себе!»).
Сад філософів
До речі, загальний фон кімнати є сумішшю різних відтінків фіолетового, рожевого та білого кольорів. Ці барви непомітно переходять одна в одну, не контрастують, створюють цілісну картину. І тому дуже м’яко і гармонійно сприймаєш цей світ. У приватній бесіді з Катериною Ткаченко я зазначив про дуже глибоку атмосферність цих розписів, що нібито захоплює і не хоче відпускати. Сад пізнання самого себе… І стоїш посеред нього, як Хранитель склепу, і дивишся на божественні та людські творіння. Тим паче, щось загадкове і незвичайне у цьому є…
«Що хочеш шукай, але не згуби миру!»
Наступний наш крок – до коридору, що зветься Суєтним Світом. Тут на стінах знову є символічні дерева, але тепер вони виростають з художніх образів Сковороди. Тут і тварини, і птахи, і людське серце на гілках, і навіть годинниковий механізм. Але не звертаємо уваги на час.
Суєтний світ
Погляд прикутий до фантастичного колажу з написом: «Кожен є той, чиє серце в ньому: вовче серце – справдешній вовк, хоч обличчя людське; серце боброве – бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепрове – вепр, хоч подоба бобра…». На протилежній стіні – зображення корабля, мабуть, того самого, на якому «мудрі люди плавають, вивчаючи для свого пожитку нещастя інших і позираючи на них згори, як гомерівські боги…». Особливо цікавою і водночас кумедною виявилася картина, на якій було зображено серце з оком, але розташовано воно було… біля трансформаторного щитка! Ось так, виявляється, любов та погляд здатні по-своєму підзарядити енергією! Останній напис, що вінчає коридор: «Світ ловив мене, та не спіймав!». Це були останні слова Григорія Савича перед кроком у Вічність. Саме ці слова написані на хресті над його могилою, що знаходиться зараз у селі Сковородинівка (колишня Іванівка) Золочівського району Харківської області.
«Коли б змога писати так само багато, як і мислити»
Подолавши суєтний світ, ми опиняємось на роздоріжжі, тобто у Харківському колегіумі. Зупиняємося і бачимо Слобожанщину 18 століття. Тут Митець провів останню третину свого життя. В художніх образах тут знову присутній український дух, знову є українські міста і села, але вже в теплу пору року. На стінах також – зображення козаків, пастуха та працьовитої дівчини. Навіть є якесь фантасмагоричне дерево, кожну з гілок якого вінчають очі, а на вершині, над запаленим вогнем, розташований таємничий символ Всевидячого Ока Всесвіту. Цей давній символ означає посвяченість у таємниці світу, можливості його глибшого пізнання та перетворення себе разом із ним.
Харківський колегіум
Навчання для філософа відіграє неабияку роль. «Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не припиняє вчитися…», «Довго сам учись, коли хочеш учити інших…», – так казав Григорій Сковорода. Знання для людини – це найголовніше. По-перше, знання самого себе. По-друге, знання близької людини. І по-третє, знання нашого світу, і того, як ми у ньому живемо та які справи робимо. Це звивистий шлях, «по горбах і через глибокі рови», які людина повинна подолати. Але поступово, насичуючись Істиною, людина бачить світ інакше, вона робить свої кроки більш виважено та впевнено. «Не розум від книг, а книги від розуму створилися!» Але водночас він попереджає: «Розум гострий у багатьох, але не всі навчилися мислити!» Осмислення сутності людської природи допоможе зробити ще один крок до Істини. Сковорода навчав, що найбільше і фактично єдине завдання філософії – це пошук правди на Землі. Ця правда є відвертою, цілеспрямованою, нездоланною. Вона важка, як мудрі енциклопедії, і водночас легка, як пісня, як музика, що ллється з дитячих вуст, та гармонійна, наче мелодія, яка лине із флейти чарівними нотами і торкається твоєї душі.
«З видимого пізнавай невидиме!»
Мандри Григорія Савича, його поняття про Всесвіт, буття, народ втілені у наступній експозиції – це Слобожанський простір. Ми переходимо до світу літератури та мистецтва, що почав цвісти на українських землях наприкінці 18 – початку 19 століття. Це своєрідне продовження Колегіуму, наступний крок у пізнанні. Одразу ж помічаємо колоритний триптих.
Слобожанський простір
В центрі його – сам Філософ, а навколо – прості люди, такі ж, як і у повсякденному житті. Вони спілкуються, читають, розмірковують, захоплюються життям, працюють, виховують дітей, підтримують власне господарство, допомагають один одному. Ось це і є справжня Україна. Навіть святі мають такий самий вигляд, як і у простих людей. Бо людина створена за Божою подобою, вона має розвиватися розумово, духовно, морально. «Чисте небо не боїться блискавки та грому!», «Подібне до подібного веде Бог!» Поруч – шафи з книгами послідовників та біографів Сковороди, фортепіано (Сковороду завжди надихала музика), та знову картини, де знову присутня Гармонія світу. Катерині Ткаченко, автору цих захоплюючих шедеврів, від мене подяка. «Фарби на картині кожен бачить, але щоб побачити малюнок і живопис, потрібне друге око… Гру музичного інструменту кожне вухо чує, але щоб відчути смак схованої у грі гармонії, треба мати вухо таємного розуміння…»
«Світло бачиться тоді, коли світло в очах є»
Переходимо до сусідньої кімнати – і тут вже над нами зоряне небо. Ми маємо можливість зосередитися у загадковій напівтемряві і слухати про життєвий шлях Григорія Савича. Про його пошуки правди, про його близькість до народу. На відміну від інших філософів свого часу, Сковорода був не лише «теоретиком», а й «практиком», тобто сам втілював свою філософію у життя і навчав цьому інших. Своє розуміння життя він передавав у розмовах з усіма тими, хто тільки спромігся на відкритість до його слів та вчинків. Тут на стіні ми бачимо портрет Сковороди. Митець стоїть на пагорбі, а в руках тримає флейту. А десь в далині, його Янгол повторює ті ж самі рухи на хмарі…
Сад божествених пісень
З темряви – на світло! Це Сад Божественних пісень. Кожний крок на філософській стежині завершується і водночас починається саме тут. «Світло премудрості тоді входить в душу, коли людина два єства пізнає: тлінне та вічне». В уявленні Сковороди це був Райський сад, з якого походить і до якого вертається душа. І знову сад, до речі! Його так само прикрашає дерево до самої стелі. Але Сад Божественних пісень радикально відрізняється від інших кімнат. Дерево тут біле, чисте, наче очищена душа Митця, що шукає спокою. Стіні пофарбовані у блакитний колір з білими хмарами. Квіти такі легкі та ніжні, наче не намальовані, а справжні. Тут є справжня неземна атмосфера, тут відчуваєш подих небес!
«Життя – це рух!»
Тетяна Пилипчук повідала присутнім, що музей і організатори експозиції сподіваються на високий інтерес з боку громадян до творчості та філософії Григорія Сковороди. Бо, як він казав, «…сини віку мудріші від синів дня». Зокрема, планується проводити інтерактивні екскурсії для різних вікових груп населення (особливо молоді), відвідувачі матимуть можливість послухати в експозиції музику, написану Сковородою. Теми будуть висвітлюватися найрізноманітніші: «Філософські ідеї Сковороди», «Пізнай себе: Сковорода і антична культура», «Листи від Сковороди: реконструкція мандрів», «Сковорода та Біблія», «Харків у 18 столітті» та інші.
«Бути пророком або філософом – це узріти над пустелею, над стихійним бродінням щось нове, котре не старіє, дивне, вічне, і вістити про те!» Під час бесіди у Саду Божественних пісень була також розмова щодо більш пізніх філософських течій. Ця філософія дуже відрізнялась від того, що було раніше. Це тому, що часи змінюються, поступово, але змінюються. «Зі зміною суті одне, стає іншим за своїм буттям». Вісімнадцяте, дев’ятнадцяте, двадцяте століття – справжні злети і падіння суспільств. Криза одних течій та розквіт інших. Було згадане ім’я Фрідріха Ніцше, на мою думку, одного з надзвичайних мислителів свого часу. Звісно, хтось може не погоджуватися з його постулатами, при цьому він ще й закінчив життя у притулку для божевільних. Але саме Ніцше став своєрідним новим пророком, що прийшов на зміну своїм попередникам. Він зробив відчайдушний крок – бути вище за всіх, щоб володіти лише самим собою. А там і наступники прийшли із ще більш величними та химерними конструкціями Всесвіту та буття.
Так, його тези про надлюдину та рабів вважали марою. Але… Подивіться на сучасний світ! Це така реальність і реальна модель існуючого світу. Ще у давньогрецьких філософів було ствердження, що у людині вже є своєрідний початок знань та духовності – решту людина додає собі сама на протязі життя. Ну, а якщо не додає? Або не бажає додавати? «Не той дурний, хто не знає, а той, хто знати не хоче!» Це, між іншим, вислів Григорія Савича. Тут можна багато розмірковувати на цю тему, про сучасну справедливість і несправедливість, про сучасну свободу і несвободу, про сучасну святість та гріховність. У сучасному світі Митець підсвідомо починає розуміти, що він чужий. Не те щоб він був чужим – йому багато що здається чужим, неприроднім. Людина сама робить себе в’язнем власного гріха. І ось так минає життя, а там далі – тиша та вічний спокій. І все. І замість вознесіння – падіння на саме дно, у безодню без свідомості. Але свободу, до якої так прагне душа, віру, без якої як без повітря, ще ніхто не наважився відмінити. Врешті-решт, життя – це рух. У нескорених долею ще вистачить сил, щоб зробити наступний крок до Істини. «Коли твердо йдеш шляхом, яким почав йти, то, на мою, думку, ти щасливий!»
Андрій Шабанов
Українська сторінка 