О’Лір Олена. Прочанські пісні: Поезії і переклади / Олена О’Лір. – К.: Вид. дім. «Києво-Могилянська академія», 2006. – 143 с.
Тропи прочан: між Україною та Ірландією
Мандри залишають спогади… Хто такі прочани? Куди ведуть їх сліди, що ми бачимо? Паломництво – це шлях до якоїсь певної цілі, саме цим прочанин відрізняться від авантюриста чи бродяги, в яких блукання стежками долі і відстані є самоціллю.
Однак паломництво – це не стільки ціль, скільки процес. «Прочанські пісні» – поетична стезя до об’єкта, якому возносять молитви і пишуть гімни, і для Олени О’Лір Ірландія – це те саме святе місце, кінцева зупинка, або, користуючись тим міфологічним кодом, до якого апелює авторка – Авалон, кельтський священний острів.
Використання міфу як образно-стилістичної системи, що притаманне неокласичній традиції взагалі, у даному випадку є екзістенційним на ідейно-філософському рівні і неоархаічним, на рівні художньому. Цей органічний синтез поєднує у собі одвічний прочанський пошук внутрішнього у зовнішньому (і навпаки); саме тому у поетичному збірнику мотиви повернення сплітаються з пошуками.
Олена О’Лір не тільки використовує кельтські імена, топоніми та назви чарівних створінь, сама її лірика глибоко міфологічна: «Там круглі пагорби –немов / Луска зелених риб? / Зростає в затінку дібров / Багатоликий гриб». А вживання прийомів віршосплетіння, автентичних зразкам давньоірландської та англосаксонської поезіі приводить працю зі словом до свого давнього, «друідичного» змісту чаклування, магічного змінювання реальності.
Мотив пошуків сакрального з’єднує у творчому потоці «Прочанськіх пісень» різні епохи, світогляди та історико-культурні регіони: магічна реальність Островів Блаженних так само манить, як і християнізовані мотиві здобуття лицарем Святого Граалю.
У цьому контексті не дивно, що четвертим за рахунком твором у збірнику є вірш «Новаліс передрікає свою долю»: як відомо, поет-романтик Новаліс теж звертався у своїх творчих пошуках «магічного ідеалізму» до Середньовіччя (більш того, і романтиків і, так само, неокласиків поєднує використання стилістики фольклору та міфологічних образів).
Сонети Олени О’Лір подібні до одного з кельтських богів, Мананнана, мінливого, як море, його стихія – вони водночас пафосні і іронічні, стилізовані і глибоко авторські, на тонкій межі між двома культурними всесвітами: українським і ірландським: «Тут кожен клен – старий товариш / А ти… Ірландією мариш» – пише автор збірника, відчуваючи, наскільки ці культури різні.
Та водночас, в «Прочанськіх піснях» лагодяться мости між ними, і поетична інтуїція виявляє на рівні духовному те, що вже є на рівні фактологічному, а саме: історичну (чи навіть праісторичну) дійсність контактів населення, що жило на українській території з кельтським племенем галлів (свідоцтвом чого залишилась назва «Галичина»), та паралелі між розвитком України і Ірландії.
Обидві – постколоніальні країни, що обумовлює купу спільних рис: череду етапів розвитку зі своїми утисками національної культури і іі сплесками, боротьбу за збереження етнічної самосвідомості, специфіку творчого шляху митців. Ще більше спільних рис ми зустрінемо, якщо зробимо порівняння структури та символіки слов’янської та кельтської міфології, зумовлене високою мірою спільності архаїчних міфів взагалі.
Треба згадати, що саме Ірландія початку XIX століття, англіфікована та економічно слабка, стала вітчизною письменника, романи якого встановлюють, на думку літературознавців, початок нової літературної течії – постмодернізму, Джеймса Джойса. Це може бути відповіддю на запитання до майбутнього тим, кому не байдужа літературна сучасність України.
Руслан Кулєшов
Українська сторінка 